Піца, шпигуни й мандоліна
Італії, яку нерідко називають передовою «Холодної війни» між Сходом і Заходом, здається, сама доля визначила роль шпигунського гнізда. Для Неаполя, мальовничої батьківщини піци та міста дислокації об’єднаних сил НАТО, це характерно навіть більшою мірою. Впродовж останніх кількох років багато «шпигунських» справ, що потрапляли на перші шпальти світових газет, відбувалися в Неаполі та на його околицях.
Проте історія «Марії-Адели» видається більш приголомшливою за інші. «Легенда» цієї таємної агентки ГРУ в Італії звучить занадто непродуманою навіть для посереднього детективного роману, але, як з’ясувалося, навіть її було достатньо для того, щоби забезпечити Ользі Колобовій майже 10 років «роботи». Значну частину з них вона провела на території Італії поруч зі стратегічно важливим об’єктом НАТО.
Зрештою, цю справу було розкрито в журналістському розслідуванні Bellingcat у співпраці з Der Spiegel, La Repubblica та The Insider, яке тривало 10 місяців. Його результати нещодавно стали відомі широкому загалу.
Марія Адела Кухфельдт Рівера — саме так представлялася агентка ГРУ під прикриттям. За легендою, вона народилася в Перу. ЇЇ батьком був німець, а у віці двох років мати привезла її до Москви на Олімпіаду 1980 року. Однак, опинившись у Москві, матері з неназваних причин довелося терміново повернутися до Перу, тож вона залишила доньку в радянській родині. «Марія Адела» розповідала, що саме через це виросла в Радянському Союзі, і вважала людей, що взяли її до себе, своєю «справжньою» сім’єю.
Ця абсурдна легенда — що, до речі, є досить типовим для агентів ГРУ — мала пояснити її не надто південноамериканську зовнішність та помітний російський акцент, а також обґрунтувати наявність у неї російського паспорта, а в перспективі й періодичні від’їзди до Москви.
З такою складною біографією Марія Адела мала змагатися за «серця та уми» Командування об’єднаних сил (JFC) НАТО в Європі. Вона заснувала власний бренд елітних прикрас, які насправді були дешевою біжутерією; міняла квартири в найпрестижніших районах Неаполя; не маючи жодного стабільного джерела доходу, була душею й серцем вечірок та навіть зуміла стати секретарем клубу, який об’єднав кількох членів спільноти «експатів» навколо JFC. У процесі вона вийшла заміж (за іншого співробітника російської розвідки, звісно), а невдовзі й овдовіла (коли її «чоловіка» відкликали до Москви). Вона їздила до Бахрейну (де розташовані інші ключові воєнні об’єкти союзників) і дарувала біжутерію «свого виробництва» тодішньому прем’єр-міністру. Мала особисті зв’язки з кількома чоловіками в Неаполі та зблизилася з багатьма жінками. Але «єдиною незмінною річчю в її житті» була її чорна кішка Луїза. Вона була головною героїнею багатьох знімків на сторінці Марії Адели у Facebook. Луїза щоразу їздила з нею до Москви. Тепер, коли «легенду» Марії Адели вже розкрито, Луїза, ймовірно, і далі їсть собі ікру зі своєї маленької котячої мисочки. Схоже, що зараз Марія Адела працює в сірому державному офісі в центрі Москви, і щодня повертається на Audi до своєї розкішної квартири в заможному районі російської столиці. Чорна кицька, Audi і шикарний порожній будинок.
Вона раптово повернулася до Москви 15 вересня 2018 року. Це сталося за день після того, як Bellingcat розкрила особи агентів, причетних до справи про отруєння Скрипалів у Солсбері.
Золота жила контррозвідки
Історія Марії Адели, безумовно, інтригує, і її варто прочитати повністю, якщо вона вас зацікавила. Але тут, скорочуючи подробиці її життя під прикриттям, ми зосередимось на деяких ключових висновках розслідування.
Воно проводилося на основі відкритих джерел, зливу інформації з баз даних і численних інтерв’ю.
Основним ключовим елементом розслідування був номер серії паспорта, як і у справі про отруєння Скрипалів. Схоже, що в певний момент у минулому (справа Марії Адели дає зрозуміти, що це сталося принаймні 10 років тому) ГРУ виготовило паспорти для своїх таємних агентів. Єдиний нюанс полягав у тому, що серійні номери всіх цих паспортів були послідовними, що означає існування цілої групи паспортів зі схожими цифрами серійних номерів, а це в майбутньому може стати справжньою знахідкою для подальших розслідувань та виявлення резидентів-«нелегалів»— навіть тих, хто все ще працює за кордоном.
У бесіді, опублікованій на профілі Bellingcat у Твіттері, автори розслідування детально проговорюють усі «чому» та «як» їхнього розслідування. Вони також заявляють, що хоча воно й завершилося вже після того, як Колобова / Марія Адела виїхала з Італії, і не давало жодної впевненості в тому, що вона могла викрасти якісь секретні матеріали, вони впевнені, що ця справа призведе до каскаду подальших розслідувань.
Переполох у контррозвідці
Викриття Колобової – чергової російської шпигунки в Італії – в результаті журналістського розслідування викликало занепокоєння щодо здатності західної контррозвідки вчасно виявляти подібні випадки.
Щоб обговорити цю тему, Kyiv Post поспілкувалася з Луїджі Серджіо Джермані, директором однойменного інституту соціальних наук і стратегічних досліджень (Istituto Gino Germani di Scienze Sociali e Studi Strategici), який є експертом з російських питань та російської розвідки в Італії.
«На відміну від агентів під дипломатичним прикриттям або «резидентів» загалом, резидентів-«нелегалів» виявити набагато складніше, — пояснює Джермані. Їхнє прикриття слугує різним цілям: у той час, як «резиденти», що працюють під дипломатичним прикриттям, користуються імунітетом і корисні для роботи в інституційних рамках, агенти нелегальної резидентури діють під прикриттям і видають себе за звичайних людей. Вони зазвичай не залучаються до операцій, які потребують прямого доступу до документів чи інших секретних матеріалів. Проте матеріал, який вони можуть зібрати під час своїх місій, у будь-якому випадку набагато цінніший. Зазвичай їх використовують як «спостерігачів» — вони мають достатньо наблизитись до цілі (людини), щоби помітити її вразливі місця – себто фінансові, психологічні та соціальні слабкості, які можуть бути використані для її подальшого вербування. Використання «нелегальних» резидентів — це російська традиція».
Насправді Марія Адела була не просто досить наближеною до деяких людей, щоби помітити їхні слабкості, — вона могла бути настільки наближеною, щоби ці слабкості створювати і провокувати. Наприклад, збираючи компромат, оскільки з’ясувалося, що вона також підтримувала особисті стосунки (хоча й короткочасні) з певними діячами.
«Контррозвідка ведеться місцевою владою в співпраці з іноземними службами союзників. Відповідь контррозвідки на незаконну операцію може бути дуже агресивною. Найагресивніший захід, якого можна вжити в таких випадках, — це перетворити нелегала на подвійного агента, у такий спосіб примусивши його або її працювати на розвідку країни перебування, вдаючи, що агент усе ще працює на розвідку своєї батьківщини. Однак це ризиковані заходи, і до них вдаються не завжди.
Політичне питання в Італії та за її межами
«Щоб розкрити весь потенціал контррозвідувальної операції, потрібна політична підтримка», – пояснює Джермані. Наприклад, відомий випадок Волтера Біота (завербованого росіянами італійського офіцера, що виносив документи зі свого офісу), отримав швидкий відгук і значне висвітлення в ЗМІ, але без подібної агресії.
«Ідея полягала в тому, щоб уникати занадто ризикованих кроків і водночас підкреслити сам факт, дати сигнал. Однак нам в Італії бракує достатнього рівня свідомості та усталеної контррозвідувальної культури загалом. Крім того, на нас впливає наша стійка наївність стосовно Росії», — додає Джермані. – Контррозвідка може стримуватись або посилюватись в залежності від політичної волі тих, хто керує країною. Ризик того, що новий уряд із менш проатлантичною позицією зменшить увагу до проблеми російського шпигунства в Італії, є реальним і стосується також тих об’єктів Альянсу, які розміщені на нашій території».
Оригінал англійською тут.
