Життя на краю

Опинившись під артилерійським вогнем з обох боків після кількох місяців окупації, жителі щойно звільнених міст і сіл на сході України досі не можуть оговтатись.

Люди – здебільшого літні – потроху виходять на вулицю і збираються біля двох вантажних мікроавтобусів і джипа перед поліцейським відділком, який розташований у кінці вулиці біля стадіону з видом на річку. Вони встають у чергу за гуманітаркою – крупами, консервами, олією. Десь за будинками чутно канонаду, але місцеві вже знають, що це виходи, а не прильоти.

Росіян, які були в Куп’янську з 27 лютого, тепер немає. 10 вересня, в ході блискавичного контрнаступу на Харківщині, ЗСУ звільнили місто.

Проте деяка частина російських військ все ще огризається з іншого берега Осколу. У різних частинах міста постійно чутно вибухи.

Людмила (більшість мешканців досі бояться називати свої прізвища і навіть по-батькові) ледь помітно здригається і зізнається, що боїться: «Страшно. Цілими днями прямо над головами літають ракети, з обох боків. У мене дочка і зять у Харкові, а я не хочу евакуюватись. Хочу залишитись тут».

Групи волонтерів евакуюють тих, кому важко пересуватися. Вони чергуються – сьогодні приїжджають одні, завтра інші.

69-річна Надія вмістила всі свої пожитки в невелику дорожню сумку і два великі пакети. Вона дуже маленького зросту і беззуба. На голові яскраво-рожева бейсболка. Обличчя змарніле, але блакитні очі живі. Надія відмовляється від допомоги – каже, що донесе свої речі сама.

«У мене тут нікого не лишилося, – каже вона. – Племінник поїхав. Не знаю, куди. А мене куди повезуть?»

Волонтер пояснює, що тих, кому немає куди податися, прихистять у Харкові, до якого звідси 115 км.

Здається, що Надія змирилася зі своєю долею. Вона взяла з собою всі документи, але раптом згадала, що в схованці залишились документи на квартиру. «Та нічого, думаю, що не пропадуть», – сама себе заспокоює Надія.

Потроху роззнайомившись із волонтерами, люди починають розпитувати їх про новини. Майже два тижні не було телефонного зв’язку, а до того росіяни блокували будь-яку інформацію. Від початку вторгнення у Куп’янську знаходилася їхня військово-цивільна адміністрація Харківської області.

Мешканці розпитують волонтерів про міста і села на східному березі ріки – Сватове, Піщане, Петропавлівка. Ті розказують усе, що знають про результати наступу ЗСУ. Люди радіють, що Україна відвойовує ще більше й більше сіл, що більше й більше родичів і друзів звільняють від окупації.

Волонтер закінчує «випуск новин» і просить кількох жінок знятися на відео для благодійної організації, яка фінансує цей гуманітарний конвой.

Перейшовши з російської, якою переважно розмовляють у цих краях, на чистісіньку українську, волонтер розказує на камеру телефона, де вони зараз і представляє трьох жінок, які отримали гуманітарну допомогу. Вони теж переходять на українську і дякують за щедрість. Наприкінці вони кажуть: «Все буде Україна!» – ця фраза з перших днів війни стала девізом надії.

Щойно зйомку закінчено, всі знову розмовляють російською.

Знову лунає артилерійський залп. Схоже, це «Гради» – жахливі ракетні системи, які одним залпом накривають площу в кілька футбольних полів. Десь за хвилину лунають вибухи.

«Авіація», – каже волонтер. Він підбадьорює наляканих людей і починає знімати ще одне відео, пояснивши: «Послухайте, людям доводиться переживати це щодня».

З’являються діти і кілька літніх чоловіків. Вони, здається, вже звикли до такого життя.

Борису Григоровичу 72 роки. У нього вдома вдосталь запасів продуктів, але йому, як і всім іншим тут, потрібні свічки, запальнички й сірники. Люди змушені готувати собі їжу на вулиці, бо світла й газу немає вже кілька тижнів, а в деяких місцях і кілька місяців.

Борис Григорович теж хоче знати, що відбувається по той бік річки, бо там воює його онук: «Його позивний – «Ведмідь». Він служить у ЗСУ».

Він каже, що поки тут були росіяни, було відносно спокійно: «Нас не чіпали, крім тих, кого підозрювали в причетності до ЗСУ. Таких вони забирали».

Потім росіяни почали видавати людям російські паспорти. «Ти не повіриш – 17-річні хлопчаки ставали в чергу, щоб отримати російський паспорт. Раділи. А потім дізналися, що їх можуть мобілізувати, як мобілізували хлопців у «ЛНР», і тут вони вже заспівали іншої».

Ще один літній чоловік – Іван Васильович – підходить до волонтера і дає йому папірець: «Ось номер. Коли повернетесь туди, де є зв’язок, подзвоніть, будь ласка, моїй дочці в Харкові, скажіть, що я живий-здоровий, що зі мною все гаразд».

Наталія каже одному з волонтерів, що їй потрібні гроші, але вона не може зняти їх зі своєї пенсійної картки ні в банку, ні в банкоматах. Виїхати вона не може, бо в неї на руках хворий батько. Волонтер запропонував Наталії, що візьме гроші в її сестри у Харкові, а потім за два дні привезе їх у Куп’янськ. Він знімає відео, на якому Наталія розказує сестрі, як передати гроші.

Аж тут за кількасот метрів розривається снаряд, і люди розходяться. Ніхто не панікує – це вже стало звичним. Волонтери розсаджують по машинах тих, кого евакуюють, і швидко від’їжджають, щоб дістатися Харкова до ночі.

Десь за 70 кілометрів на південь від Куп’янська – звільнений Ізюм. Тут теж чутно вибухи, але вони значно далі – десятки кілометрів на схід, де ЗСУ намагаються оточити російські війська в Лимані.

Головна вулиця Ізюма. 62-річна Ольга попросила волонтерів підвезти її, бо в неї важка коробка з консервацією, яку ще треба занести на п’ятий поверх. Вона живе сама. Її син загинув під Слов’янськом у 2015-му, а дочка виїхала на західну Україну. «Бачите – школу розбомбили, і всі шибки повилітали, – каже Ольга, показуючи на будівлю з пробитим наскрізь дахом. – Отак тут від початку березня».

Постійно дощить, і з сірої імли один за одним випливають зруйновані будинки. Біля річки і мостів – практично скрізь самі руїни. Ось іще одна школа – обгорілі парти, стільці, розкидані зошити, класні журнали. Поруч – церква, в куполі якої зіяє велика діра. «У березні прилетіли літаки і все розбомбили», – каже Інна. Вона продає каву з термоса перехожим на пішохідному мосту.

Майже всі магазини в Ізюмі не працюють. Те, що вціліло під час перших атак росіян 3 березня, постраждало в другий тиждень вересня, коли ЗСУ вибивали їх із міста.

Знищено навіть одну з половецьких баб ІХ століття на древньому кургані, які є великою археологічною цінністю і гордістю Ізюма.

Прямо за містом, там де стояли росіяни, зараз дуже багато українських військових. У трьох продуктових і промтоварних магазинах людно. Тут не тільки військові, а й журналісти, які приїжджають на знайдене місце масового поховання біля цвинтаря.

60-річний Костянтин сидить із цигаркою перед магазином і дивиться на солдатів і всіх приїжджих. На запитання про те, як жилося в окупації, він відповідає: «Це просто не можна собі уявити. От скажи мені: війна – це добре, чи погано?» Глибоко затягнувшись, він додає: Я не думаю, що є хороші і погані народи. Є тільки погані люди».

Ольга – одна з місцевих – бідкається, що досі не працює ні хлібозавод, ні консервний завод, ні лікеро-горілчаний завод: «Нам потрібна робота. Оце так вони хочуть об’єднати Україну? Пробачте, але чи так краще, ніж тоді, коли в усіх була робота?»

Солдати чують, що вона каже, але не звертають уваги. Обривають її балачки дві жінки, що торгують домашніми сніданками.

Нагорі, ближче до соснового лісу – цвинтар. Там десятки людей у захисних костюмах закінчують переносити тіла, знайдені в братських могилах, в яких росіяни закопали вбитих українців. Майже всі були застрелені в голову, або забиті до смерті. У багатьох зв’язані руки.

Руслан (позивний «Лев») патрулює район кладовища. Йому 50 років, у бороді сивина. Він із Самбора на Львівщині. Він хотів воювати за свою землю відтоді, як росіяни вперше вторглись в Україну в 2014 році, але щоразу щось заважало. «Спочатку моя дружина мала народжувати, а потім у неї був рак. Але зараз мене ніщо не зупинить, – каже Руслан, проходячи біля розритих могил, над якими стоїть трупний сморід. – Тут в одній з них на днях знайшли подружжя. В обох – грудна клітка вивернута, у чоловіка – відрізані статеві органи. Ось проти чого ми воюємо».