Література і ненависть у Харкові

Сергій Жадан – зірка літературного фестивалю, що відбувся в Харкові попри російські обстріли.

Харків опинився на лінії фронту, щойно перші російські бомби почали падати на Україну. Від цього другого за величиною міста України, населення якого до війни перевищувало 1,4 мільйона людей, до російського кордону всього 50 кілометрів.

Місто було майже повністю русифіковане з ХVII століття, і росіяни сподівалися, що тут їх зустрічатимуть із квітами, і що місто повернеться в обійми “Великої Росії”. Вони зовсім не очікували шаленого спротиву з першого дня.

Харків був заснований як козацька фортеця на місці древнього поселення 1654 року, коли українські козаки уклали угоду з російським царем. Відчуття того, що їхній північний сусід зазіхає на їхні вольності, одразу ж створило напругу.

У 1920-х роках, невдовзі після російської революції, Харків був осередком української культури. Зараз він знову в авангарді справжнього культурного відродження.

Свідченням цього сплеску творчості став літературний фестиваль “П’ятий Харків”, що відбувся з 23 по 25 вересня в режимі офф-лайн, тобто не дистанційно. Оскільки місто досі перебуває під обстрілами, бажаючі взяти участь у фестивалі мали зареєструватися. Потім вони отримали повідомлення електронною поштою або в месенджері, в якому була вказана адреса – арт-центр, облаштований у підвалі, “вхід із двору”.

Фестиваль організував харків’янин Сергій Жадан – один із найвідоміших сучасних українських авторів, фронтмен гурту “Жадан і собаки”. “Саме тому, що Харків постійно на лінії вогню, дуже важливо, щоб він жив повним життям, а не в страху”, – сказав Жадан.

Кожний день фестивалю розпочинався з панельної дискусії між інтелектуалами: у перший день – про минуле міста, де залишив свій слід великий український філософ Григорій Сковорода; другий – про поточну культурну і політичну ситуацію в Україні в стані війни; третій – погляд зблизька на сам Харків, який знову постав в авангарді української культури.

Після гарячих дискусій відбувались літературні читання, або, як у перший день, відкриття виставки робіт дитячої художньої студії “Aza Niza-Maza”.

У вечірній програмі, яка закінчувалась перед настанням комендантської години, виступали такі гурти, як “Kozak System”, “Юкі’з” і, звичайно, “Жадан і собаки”.

Я застав другий день фестивалю. У дискусії брав участь підприємець Павло Гайдай – засновник і директор групи транспортних і ІТ-компаній “Автологістика”, який зараз воює в лавах ЗСУ. Він висловився прямо: “Харків, як жодне інше місто України, є центром її культурного відродження. Діячі культури – пліч-опліч із нашими воїнами”. Коли його запитали, як країна може пережити неминучу травму смертей і скаліченого дитинства, він відповів стоїчно і з великою надією: “Травма породжує творчість. Це – джерело можливостей для мистецтва”.

Пізніше відбулась панельна дискусія з філософом Вахтангом Кебуладзе, який викладає в Національному університеті ім. Тараса Шевченка, і літературознавицею Тетяною Огарковою з Києво-Могилянської Академії. Вона не змогла приїхати до Харкова, тож спілкування з нею відбувалося через телеекран, встановлений на порожніх ящиках з-під патронів. Розмову вели про те, що робити з величезним впливом російської літератури на українських письменників і факультети славістики в університетах усього світу. Цікаво, що дискусія відбувалася в підземному бомбосховищі якраз поряд із театром, який раніше називався “Харківський академічний драматичний театр ім. О.С. Пушкіна”.

Ніхто не закликав до повної заборони всього російського, але всі були одностайні в тому, що українські письменники і художники, особливо в таких зрусифікованих регіонах, як Харківщина, мають вибратися з-під нашарувань російської культури і позбавитись її надмірного шкідливого впливу.

Тут показовим є приклад Жадана, який вів дискусію. Популярність йому приніс роман “Ворошиловград” (як за радянських часів називався Луганськ, біля якого він народився). В його романі, який змальовує убоге життя серед пострадянської іржі в індустріальному регіоні України, висока лірика дивним чином поєднується з реалізмом, що тоді називали “чорнухою”. Навіть найбрудніші діалоги п’яних хуліганів (включно з матюками) він передає чистою, літературною українською, яку ніколи не почуєш на вулицях повністю русифікованих міст.

Своєю поезією і прозою Жадан неначе показує середній палець тій мові, яка його оточує, і цей середній палець несе поетичний заряд чудодійної енергії перетворення. Він хоче перетворити літературну свідомість свого рідного краю – усе від езотеричних дискусій про метафізику до ідіотських жартів на заправці – на щось славетне, хоча ми всі розуміємо, що поки це лише бажання.

Говорили й про те, що за кордоном війну в Україні не хочуть сприймати як частину глобального конфлікту. “Європейці ще не усвідомлюють цього, – сказав Кебуладзе. – Вони досі думають, що можуть втримати цю війну в межах регіону”.

Те, що зараз відбувається в Україні, він назвав “глобальним тектонічним зсувом”, що змінить геополітику і культуру: “Життя буде поганим, але цікавим”.

Тож як українським художникам, письменникам і всьому суспільству вирватися з-під цього російського тягаря? За словами Кебуладзе, головним засобом тут є іронія: “Ми насміхаємось над ними, і вони це ненавидять”. І справді, ця війна, серед іншого, викликала цілу лавину гумористичних мемів у соцмережах.

Після інтелектуалів слово взяли поети. Тетяна Власова і Дмитро Лазуткін читали вірші, сповнені захоплюючої суміші любові, сміху і неприхованого гніву – як у їдкому діалозі Власової з Папою Франциском, який закликає українців “помирати мирно”.

Потім настала черга музики. Організатори мали скоротити виступи, щоб встигнути до комендантської години о 22:00.

Навіть музика свідчила про те, як органічно українці поєднують Західну культуру з власними народними традиціями. Автор і виконавець Сергій Василюк – в однострої, щойно з фронту – виконав кілька акустичних композицій. Київське тріо “Юкі’з” виконало відомі українські народні пісні в оригінальному аранжуванні з елементами кельтської музики і американського блюзу під акомпанемент акустичної гітари, скрипки, губної гармоніки, і навіть банджо в одному з номерів. У перервах між музичними номерами вони влаштовували щось на кшталт кабаре і смішили публіку, наче справжні коміки.

І нарешті – те, на що чекали біля ста харків’ян – переважно молодих: душевний виступ своїх земляків, які щойно повернулися з Європейського турне, під час якого збирали кошти на потреби ЗСУ. Для тих, хто не знайомий із гуртом “Жадан і собаки”: уявіть важкий панк-рок із соло на трубі і ритмічним текстом. Під цю пульсуючу музику танцювали всі – студенти, солдати і старіючі хіпстери – злі, нешанобливі, яким дорога кожна секунда свого спротиву.

Я не дочекався виступу на біс, бо мав встигнути до комендантської години. Через світломаскування на вулицях була непроглядна темрява. Довелося підсвічувати собі дорогу телефоном, щоб не перечіплятись через бордюри. Дощ, який ішов з обіду, припинився, і на небі засяяли зорі. Я не бачив їх стільки в жодному місті. Зорі на небі під виття сирени…

Оригінал англійською тут.