З 25 по 29 серпня цього року в Румунії пройшов X Чемпіонат світу з футболу серед команд української діаспори.
Світове українство можна єднати словом, піснею, танцем чи творами мистецтва — хто чим може. Президент ГО «Нова українська хвиля» Ігор Бокій обрав своїм інструментом футбол, тобто ту сферу, в якій розуміється найкраще. Бо ще у 1990-х Бокій зробив стрімку кар’єру в ролі футбольного судді, судив матчі першої української ліги, атестувався на арбітра національної категорії, блискуче провів кілька дебютних матчів у вищій лізі, але одного разу постав перед серйозним вибором: або вчинити по совісті, або ж за правилами футбольної мафії. Вибрав перше. Система одразу ж викинула його на узбіччя.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
«Ми там, тобто в Україні, у якийсь момент відчули, що ніби уперлися в невидиму стіну, коли стало бракувати простору для самореалізації, коли побачили, що на життєвих щаблях із допомогою грошей та зв’язків нас стали обходити нездари, коли зрозуміли, що в наших дітей немає майбутнього. Вибір був обмежений: спитися або спробувати щастя за кордоном. Ми ризикнули. Знали б ви, яке то щастя — спалити за собою всі мости, перемогти всі труднощі і відродитися у новому світі», — говорить Ігор Бокій.
Він пройшов всіма колами пекла, як і всі емігранти. Опинився в Мексиці, потім в США, а далі в Канаді. Ким тільки не довелося працювати. Але Ігоря, як і його друзів, більшість із яких теж мали вищу освіту, не влаштовувала роль вічних чорноробів, тож вони були сповнені рішучості боротися за місце під сонцем у тому чужому і байдужому до них вільному світі. Ігор став брати активну участь у житті української громади. Очолив спортивно-мистецький комітет «Четвертої Хвилі» і став членом її управи. Склав іспити на футбольного рефері. Ясна річ, почав із поєдинків напівпрофесійних футбольних ліг, яких у Канаді сила-силенна.
Дуже швидко здобув авторитет справжнього професіонала, тож попит на його суддівську майстерність був дуже високим. Іноді Бокію доводилось за один день судити…вісім матчів. Відмінна фізична підготовка, набута в Україні, раніше допомогла йому витримувати доволі тяжку працю будівельника, а через деякий час гарт, здобутий у цій сфері, допомагав витримувати шалений ритм футбольного життя Торонто.
На деякий час Бокій випав із нього, коли його призначили генеральним менеджером найбільшого у Північній Америці (а може й у світі) українського ресторану «Золотий лев». Та згодом, добре налагодивши роботу цього закладу, він зумів поєднати інші справи з футболом. І не лише з канадським…
Річ у тому, що в Канаді вирує українське футбольне життя, а Ігор – його неформальний лідер та ідеолог. Лише в Торонто існує шість українських команд – «Діаспора», «Славутич», «Січ», «Карпати», «Юкрейн Юнайтед», «Україна», гравцями яких є в основному представники Нової емігрантської хвилі. Бокій почав мріяти про організацію Світового чемпіонату діаспорних команд, який мав би проходити в Україні. І він таки його організував. Перший турнір відбувся на початку червня 2012 року в Тернополі. Ігор судив фінальний матч між командами українців Чехії та Придністров’я.
«Хто не виграв би, а перемогли українці», — сказав мер міста Сергій Надал під час церемонії нагородження.
Придністровцям дісталися два перехідних кубки і золоті медалі, «чехам» — срібні, «канадцям» та «естонцям» — бронзові.
«Нарешті збулася мрія багатьох років мого життя — я зібрав українських футболістів із багатьох країн світу. Одразу ж розпочинаємо підготовку до наступного турніру, який має відбутися 2013 року», — заявив Ігор.
Ще кілька разів поспіль чемпіонат проходив у Тернополі. Згодом виникла ідея розширити його рамки та заснувати Всесвітні діаспорні спортивні ігри «Україніада». У 2019, 2020 і 2021 роках ці змагання приймав Ірпінь. Буча погодилася стати їхнім господарем в 2022 році. Заявки на участь в турнірі подали 19 команд. Але почалася війна.
«Я пам’ятаю ці міста мирними, з європейською архітектурою, чудовими парками, скверами, спортивними майданчиками, з надзвичайно доброзичливими людьми. І коли оприлюднили інформацію про звірства рашистів, у мене просто розривалося серце, а розум не сприймав. Було нестерпно боляче і прикро…» — говорить Ігор.
До речі, він вже наступного дня після початку війни опинився в Україні. Волонтерив в Харківській області, поблизу передової, намагався звідти організувати збір коштів для ЗСУ, поки не зрозумів, що на місці, тобто в Торонто, це можна робити ефективніше, бо можна зібрати громаду, подивитися людям в очі і сказати: «Треба…»
15 травня в Торонто Бокій організував благодійний матч у рамках кубкової гри Онтарійської футбольної ліги між командами Ukraine United(«Україна об’єднана») та командою польської громади Olimpia. На цьому поєдинку були присутні Генеральні консули двох країн, президенти Конгресу поляків Канади та Конгресу українців, інші поважні гості. Зібрані кошти відправили у Фонд сприяння ЗСУ. Також під час турніру з мініфутболу до Дня Незалежності України у Міссіссазі (передмістя Торонто), який відбувся 20 серпня, зібрали кошти для допомоги пораненим бійцям, закупівлі необхідного обладнання і транспорту для української армії.
Та його не полишала думка про проведення наступного, Десятого чемпіонату. Найбільша проблема – місце турніру. Зателефонував Бокій до капітана команди останніх чемпіонів – футболістів з повіту Марамуреш у Румунії Івана Добри. Він звів Ігоря з президентом Союзу українців Румунії, єдиним представником українців у румунському парламенті паном Миколою-Мирославом Петрецьким. Він уважно вислухав і сказав: «Значить, проводимо чемпіонат в Румунії».
І практично у двомісячний термін вдалося зробити неможливе: зібрали вісім команд (представників Румунії з повітів Марамуреш, Тиміш, Караш-Северiні, Сучави, з Угорщини, Ізраїлю та дві команди з Польщі). Чемпіонат було організовано на найвищому рівні. Учасників поселили в чудовому готелі в Бухаресті, вони тренувалися та змагалися на високоякісних полях Федерації футболу Румунії. Турнір, який проходив з 25 по 29 серпня цього року, привабив багато глядачів. Проходив в урочистій атмосфері.
Це був перший чемпіонат світу серед діаспорних команд, який проходив за межами України. «І дай Боже, аби це було востаннє», – висловлює побажання Ігор. Він вже сьогодні веде перемовини з містами України щодо організації Одинадцятого чемпіонату. Чимало з них висловлюють зацікавленість. Особливо в західних регіонах, куди бізнес переносить свої виробництва, і де зосереджується велика кількість внутрішньо переміщених осіб.
“Зараз наш чемпіонат на часі більше, ніж будь-коли. Ми показуємо всьому світові, що українська діаспора єдина зі своїм народом”, – підсумовує Ігор Бокій.
