Час кричати, простір діяти

Якщо коротко описати відчуття війни, в якому я перебуваю другий рік поспіль як цивільна людина – це відчуття шаленого прискорення часу й потужного обмеження особистого простору.

Це при тому, що глобально на планеті Земля нічого такого не відбулося, це персональне внутрішнє відчуття мене і мого народу на відносно маленькій до світу території України. Вона становить 603 628 км², тобто 5,7% території Європи та 0,44% території світу (згідно з даними Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру).

До повномасштабного вторгнення я бачила своє життя і плин часу як щось, що рухається по прямій вперед, і могла уявляти далеке майбутнє і себе в ньому. І, авжеж, я завжди бачила себе в Україні. І бачу зараз.

Після того, як я почала вивчати календарі народів світу, ця пряма в моїй уяві перетворилася з лінійного на циклічне сприйняття: з повторенням природних сезонів і накладанням на них спільних людських ритуалів в один час і в якомусь спільному просторі.

Наприклад, у кожному календарі є сакральні дати – Різдво, Ханука, Новий Рік, День весняного Рівнодення, День Подяки, О-бон, День Всіх Святих, День Святого Валентина, День Святого Патрика тощо. Вони привертають увагу масової спільноти на спільне явище чи спільні відчуття й переживання. Зазвичай вони позитивні: відчуття казки, надії, відчуття Бога, відчуття справедливості, перемоги, цінності, подяки. Куди направлене це відчуття – на релігійне, історичне, соціальне чи персональне явище – залежить від традиції, контексту певної країни та її  народу.

Але якщо проаналізувати календар певного народу, можна дуже багато дізнатися про його ментальність і зрозуміти, що саме рухає цими людьми впродовж століть з сезону в сезон, з року в рік як народом, як одним цілим.

До 2022 року українські свята базувалися на загальноприйнятих історично-політичних датах: Новий рік, День Незалежності, 8 березня, День Конституції; релігійних: Різдво, Хрещення, Великдень, Івана Купала, День весняного рівнодення; частково запозичені свята: День Св. Валентина, китайський Новий Рік, Гелловін, які почало святкувати моє покоління.

З початку повномасштабного вторгнення серед українців змістився акцент на відзначення (не святкування) Дня Захисника, Дня Волонтера, Дня української мови та писемності, Дня Добровольця і, авжеж, Дня Незалежності України. В моєму серці, як і в серцях багатьох свідомих, вдумливих та освічених українців, ці дати займають своє місце.

Я не знаю, наскільки було помітно, як резонансно реагували на зміну релігійного календаря українські християнські конфесії з Юліанського на Григоріанський і Новоюліанський. І досі в суспільстві точаться суперечки щодо дат святкування Різдва, Водохреща, бо для нас це фундаментальні свята, які популярні серед більшості населення.

Так от, ви уявіть, що зараз відбувається тотальна зміна простору і часу українства. Кожна людина тут реагує на ці зміни по-своєму: хтось приймає, хтось ні. Але те, що ці зміни відбуваються, і наш календарний річний цикл як країни змінює свої акценти на нові, – це і є той історично-культурний відбиток війни, її вплив. Приходить самоусвідомлення нашої нації. Ми почали дивитися на себе і рухатися до себе як народу в цьому світі.

І, як ви знаєте, коли будь-яка система змінюється або руйнується, це впливає на кожен її елемент. Тож кожна людина відчуває на собі зміну нашого спільного простору і часу. Когось це викидає з цієї системи, когось переміщує, але під тиском глобальних соціальних змін усе, що я особисто можу зробити – дозволити цьому процесу відбуватися і йти за його хаотичним резонансом. Вплинути я на нього можу, тільки якщо відчуватиму загальний напрямок руху нашого суспільства. А зараз у мене загострене відчуття людей, і це допомагає приймати складні рішення.

Наприклад, нещодавно я була на одній співбесіді на цікаву вакансію в медіа. Ми говорили з директором про плани та взаємну співпрацю. Головним меседжем у нас було: планувати більше ніж на місяць зараз ми не можемо, тому будемо намагатися рухатися поступово. Ніхто не знає, де ми будемо за місяць. Я вас заспокою – це не про побоювання щодо наступу на Київ. Просто ця людина також військовий і в нього зараз немає свого плану на майбутнє. Є наказ, і його можуть перемістити в інше місце. От і все.

Таке зараз життя в мільйона військових українців – вони собі не належать. Їхній час їм не належить. Є наказ, і ти його виконуєш. Тебе переміщують з одного місця в інше, і ти просто служиш. Це і є данина своєму народові. Це те, про що говориться в присязі: “Я, (прізвище, ім'я та по батькові), вступаю на військову службу і урочисто присягаю народу України завжди бути вірним і відданим йому, сумлінно і чесно виконувати військовий обов'язок, накази командирів, неухильно дотримуватись Конституції і законів України, зберігати державну і військову таємницю”…

А оскільки ми всі люди, то за кожним військовим/ою стоять його/її рідні, близькі, колеги, підлеглі. І, звісно, ця невизначеність стосується всіх пов’язаних з ними людей.

Ці наші людські прив’язаності та емпатія допомагають спільно впоратися з хаотичним і деструктивним духом війни, де все моментально змінюється і швидкість подій зашкалює. Сьогодні ти плануєш свій тиждень і домовляєшся зі своїми колегами про зустріч, а потім один за одним страшенні обстріли Сум, Чернігова, Харкова, новини з фронту від близьких вибивають нас. Час ніби застигає, і нічого навколо не рухається вперед. Всі зависають, зупиняються від того мороку смерті, який сіє на нашу землю ворог.

Тому крізь цей морок постійних трагічних подій нашим людям і мені особисто важко бачити й уявляти майбутнє. Іноді ти опиняєшся в екзистенційному тупику і не можеш збагнути, як жити далі, що робити, що буде… Від цієї персональної невизначеності хочеться кричати. Хочеться криком прорвати всі страхи й розігнати морок, який навіює росія. Про це відчуття я чую від багатьох друзів. Про цей стан, коли хочеться вирватися з цієї військової реальності. Але що нам лишається? Ми тільки можемо діяти всупереч ворогу, щоб виборювати свій простір і свій час.