Сьогодні річниця жорстокого повномасштабного вторгнення Росії в Україну. З нагоди цієї події Kyiv Post зібрав 14 історій людей, які розповідають про масштаби втрат, завданих агресією Кремля.
Анна Яхно на початку війни втратила чотирирічного сина Сашу і його бабусю Зою. Майже рік тому хлопчика шукали кілька тижнів усім Києвом, поки не знайшли їхні тіла. Вони затонули під час евакуації з Київської області.
В інтерв’ю Kyiv Post Анна розповіла, як переживає горе під час війни, і радить тим, хто втратив близьких, не замикатися в собі і робити добрі справи.
Розкажіть, що з вами сталося на початку війни?
24 лютого мій син Саша знаходився в Сухолуччі (Київська область). Та територія швидко була окупована, і того дня не вийшло поїхати і забрати його і бабусю, тому вони знаходились там до 10 березня без світла і комунікацій. Інколи виходило з ними зв’язатися. Сусіди запропонували їм евакуюватися 10 березня моторним човном. Один човен прийшов, а другий не прийшов.
Один рік без спокійного сну та психічної рівноваги
Там були росіяни, котрі розстріляли човни?
За словами президента так, але, звичайно, свідків ніяких немає. Територія Київського водосховища, яке перетинали човни, дуже велика, чи то щось трапилося з човном, чи то був обстріл, ми не знаємо. Навіть якщо не було прямого попадання в човен, а десь поруч - можливо, почалась паніка на човні, і це спричинило загибель усіх людей, що там були.
Анна Яхно з сином. Фото: Instagram Яхно
Вже майже рік пройшов, як ви це все переживаєте?
Майже весь цей рік я працювала з психіатром, приймала антидепресанти, тільки закінчила пити антидепресанти два місяці тому. Трошки важче, якщо чесно, зараз почуваюсь, можливо, через усвідомлення того, що скоро рік без Саші і без його бабусі Зої. Неможливо в це повірити, і коли ти розумієш, що рік пройшов, то дуже важко. Погодитись на це інтерв’ю для мене було важким кроком.
Те, що зараз продовжується війна, гинуть люди, діти, весь час тривожні новини, наскільки це на вас впливає? Ви зараз в Україні чи за кордоном?
Я за кордоном зараз. Звісно, я буваю в Україні, востаннє була на Різдво, ситуація в країні дуже важка. Постійні відключення світла, і просто коли дивишся новини і розумієш, скільки людей гине, воєнних, наших найкращих чоловіків. Хочеться сісти і плакати, але розумієш, що потрібно щось робити, допомагати. Ми українці і ми незламні, маємо пам’ятати це. Кожен з нас може зробити щось навіть маленьке для нашої перемоги.
Хто чи що допомагає вам пережити горе?
Я в даний момент не працюю, але коли була в Україні, то займалась багато волонтерством. Я тоді для себе зрозуміла, що коли комусь допомагаєш, то дуже сильно допомагаєш собі в першу чергу. Зараз я вивчаю англійську мову, більше практикуюсь в ній, так як я зараз перебуваю в Англії. Планую знайти роботу і піти працювати у якусь волонтерську організацію.
Яке ставлення до українців в Англії?
Дуже гарне ставлення. Я дуже вдячна людям, які мені допомагали і допомагають. Дуже вдячна цій державі за можливість приїхати сюди і за умови, які тут створюють для українців. Зараз дуже багато українців в Англії. Звісно, всі хочуть додому, але на той період, поки триває війна, тут дуже добре залишатися, тому що безпечно. Хоча з ким я не спілкуюся, всі хочуть вертатись додому. Це дуже різні речі – усвідомлена еміграція і коли тобі довелось поїхати заради власної безпеки.
В моєму випадку я поїхала, щоб відпочити морально, бо було дуже важко. Для мене це детокс від соцмереж, новин, але зараз я почала почувати себе краще і хочу йти вже в бій. Хочеться бути корисною і для своєї держави, і для держави, де я зараз живу.
Що найбільше вас підтримує?
Мене дуже підтримує моя песик. Я, на жаль, не одразу привезла його сюди у Великобританію, бо дуже суворі правила для в’їзду з тваринами. І нам довелось зачекати, поки будуть готові його документи, тому він був в Берліні деякий час, і ось після Різдва я його привезла до Англії і дуже щаслива, що песик зі мною, це мій стимул навіть виходити гуляти.
Що ви можете порадити людям, які опинилися в схожій ситуації?
Перше, це не закриватися у собі. Багато людей закриваються і не говорять про те, що вони відчувають. Я не закрилась у собі і проживала кожного дня свій біль і продовжую проживати. Потрібно розуміти, що у всього є початок і кінець. Яке б горе не сталося, колись стане трішки легше. Звісно, ми завжди будем пам’ятати тих, кого ми любимо і хто вже не з нами, але головне розуміти, що з часом стане легше, і робити якісь добрі справи, щоб допомагати своїй країні.
Спілкування вам допомагає чи навпаки це важко?
Так, звісно допомагає. Я отримала стільки підтримки від різних людей з України, мені писали і продовжують писати, що вони мене підтримують і що це наш спільний біль. Я сьогодні зрозуміла, що кожен, хто написав, ніби хотів забрати частину мого болю, і це так працює. Саме тому я пережила це все і продовжую переживати. Я живу, я мрію бути корисною, відстоювати демократичні цінності, цінність життя. Я дуже вдячна всім, хто мене підтримував і продовжує підтримувати.
