У ті спекотні серпневі дні 1991 року, коли московські комуністи-прибічники «жорсткої лінії» здійснили спробу відсторонити від влади Михайла Горбачова та зупинити оголошені ним «гласність» та «перебудову», Україну сколихнуло. Більшість її найвідоміших прогресивних політиків, учених і митців рішуче висловились проти повернення до старого радянського ладу.
Побачивши, як будівля із назвою СРСР, яка ще не так давно здавалася непорушною, вкривається тріщинами, антирадянськи налаштовані українці почали відкрито висловлювати свою патріотичну проукраїнську позицію, але із початком путчу ГКЧП-істів у Москві усі відчули загрозу того, що обнадійливий промінчик сонця може згаснути, та ще й із дуже несприятливими наслідками для представників проукраїнського руху.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
33 роки нової незалежної України очима зумера
На щастя, цього не сталося. Консервативний переворот до 22 серпня зазнав поразки, і, побоюючись нових підступів від імперського центру, Україна скористалася своїм шансом і 24 серпня проголосила незалежність. У грудні того ж року під час всеукраїнського референдуму це епохальне рішення схвалила переважна більшість українців.
Але тогочасні західні лідери боялися розпаду Радянського Союзу, який, на їхню думку, міг обернутися загрозливим хаосом на 1/6 частині земної кулі, що, своєю чергою, могло призвести до потрапляння ядерної зброї до рук екстремістів. Головне, вони дуже не хотіли, щоб у світі вважали, що Захід активно стрияє краху Радянського Союзу й заохочує неросійські республіки до виходу зі складу СРСР. Не хотіли через побоювання, що це будуть оцінювати як втручання у внутрішні справи Радянського Союзу, а потенційно як прямий напад на СРСР.
Саме через ці побоювання та невпевненості, від яких, Україні, на жаль, доводиться потерпати до сьогодні, на початку 1990-х західні лідери всіляко намагалися переконати Україну відкинути думки про незалежність і залишитися у складі «оновленого» СРСР.
1 серпня 1991 року президент США Джордж Буш виступив перед Верховною Радою УРСР у Києві, і варто згадати деякі тези тієї його промови.
«Для тих, хто любить свободу, – сказав він, – кожен експеримент із побудови відкритого суспільства дає нові уроки та ідеї. Перед вами стоїть особливо складне завдання. Довгими роками люди у цій країні почувалися безсилими, пригнобленими величезним державним апаратом, стиснутими силами, які намагалися контролювати кожен аспект їхнього життя».
Потім Буш дослідив значення слова «свобода» і, розмірковуючи про це складне питання, сказав, що коли американці говорять про свободу, «...ми маємо на увазі можливість людям жити, не боячись втручання уряду, не боячись переслідувань з боку своїх співгромадян і не обмежуючи свободи інших. Ми не вважаємо свободу привілеєм, який надається лише тим, хто має належні політичні погляди або належить до певних груп. Ми вважаємо це невід’ємним особистим правом усіх чоловіків і жінок».
Але після цих слів, які не можуть не викликати відгуку в людському серці, у промові Буша відбувся різкий поворот, який не міг не видатися суперечливим, якщо не сказати розчаровуючим, усім, хто слухав президента.
«І все ж свобода – це не те саме, що незалежність. Американці не підтримують тих, хто прагне незалежності, щоб замінити віддалену тиранію місцевим деспотизмом. Вони не допомагатимуть тим, хто пропагує суїцидальний націоналізм, заснований на міжетнічній ворожнечі».
Наполягання Буша на тому, що заміна ярма віддаленої влади місцевою тиранією – це не те, за що варто боротися, безсумнівно, мали сенс. Його побоювання, що реакцією українців на десятиліття радянського панування з усіма його жорстокостями стане спалах реваншистського націоналізму. Можливо, такі побоювання не були зовсім безпідставними, принаймні з точки зору західного лідера, дуже обережного щодо тієї реації, яку може викликати його промова у владних коридорах Москви.
Свобода – це не те саме, що незалежність. Це, безперечно, правда. Можна навіть сказати, що це доволі тривіальне твердження. Багато народів, які деградували до монархії, були незалежними. Диктатура найпевніше утверджується саме у країнах, які ізолюються від решти світу. Візьмемо приклад сучасної Північної Кореї. Іноді авторитаризм буває результатом занадто великої незалежності, занадто великої відокремленості від решти людства.
За допомогою механізмів міжнародної торгівлі, політичного дискурсу та системи взаємозалежних зв’язків, які формуються в ході цих суспільних процесів, ми розширюємо наші можливості обирати й нашу свободу. Коли ми позбавляємося деякої частки нашої незалежності, взамін ми отримуємо величезні переваги в сенсі розширення політичної та економічної свободи.
Таким чином, незалежність не дорівнює автоматично свободі, але безсумнівно, що свобода не може існувати без незалежності. І цю очевидну правду навряд чи треба пояснювати українцям.
Навіть у найбільш толерантній імперії, якщо у забезпеченні своїх прав ви покладаєтесь лише на доброзичливість своїх володарів, незалежно від того, наскільки поважають вони вашу історію та культуру, ви все одно будете рабами. Бо у будь-який момент вони можуть змінити своє ставлення, змінити милість на гнів та запровадити драконівські методи правління. Реальна вірогідність цього та пов'язана із цим перманентна загроза тиранічного примусу руйнівним чином впливає на свідомість підвладних.
У січні 1989 року я, тоді 21-річний студент, випадково опинився у Польщі саме того вечора, коли генерал Войцех Ярузельський, лідер комуністичної партії, оголосив про початок переговорів про ліквідацію комуністичної монополії на владу.
І вже наступного ранку я помітив, як усе навколо змінилося. Люди на вулицях поводилися розкутіше й веселіше, ніж ще вчора. Обережні погляди зкоса змінилися відкритими поглядами прямо тобі у вічі. І це сталося не через те, що країна раптом здобула незалежність, Польща й до того формально була незалежною країною. Це свідчило про здобуття особливого роду незалежності – незалежності від тоталітарної комуністичної влади, залежної від володарів у Москві.
Щось подібне, хоча й меншою мірою, я, тоді школяр, відчув 1984 року у Москві, під час туристичної поїздки до Радянського Союзу. Минув лише місяць після смерті генсека КПРС Юрія Андропова. Горбачов ще не прийшов до влади з його «гласністю» та «перебудовою», але у повітрі вже відчувався легенький свіжий вітер прийдешніх змін. Монументальна будивіля СРСР ледь-ледь, але захиталась і пішла малопомітними на перший погляд тріщинами.
І знову я пережив майже те саме, коли прибув до Улан-Батора наприкінці липня 1990 року, аби очолити зоологічну експедицію степами й пустелями Монгольської Народної Республіки. Це сталося через два дні після перших вільних виборів, які звільнили країну від 69 річного панування компартії. Ці три поїздки я відношу до найяскравіших вражень моїх шкільних та студентських років, які, безумовно, вплинули на мої політичні погляди.
Здобуття людиною свободи пов’язане не тільки з психологічними моментами, але й з політичними рішеннями, тому свобода напрочуд легко може витікати з незалежності.
Ніякі реформи Горбачова, ніякі запевнення Моски у повазі до історичної спадщини України не здатні були загасити той ентузіазм та те прагнення свободи в серцях українців, які розквітли 24 серпня 1991 року, тому що свобода не може дістати свого найповнішого вираження, коли вона обмежена політичною та економічною залежністю.
У серпні іншого року – 1947-го – перший прем’єр-міністр незалежної Індії Джавахарлал Неру виголосив знамениту промову на честь здобуття країною незалежності. Він сказав: «Опівночі, коли світ ще спить, Індія прокидається до нового життя та свободи. Настає момент, який рідко трапляється в історії, коли ми переходимо від старого до нового, коли стара епоха закінчується, і коли душа нації, так довго пригнічена, починає вільно промовляти».
У цій його знаменитій промові, яка увійшла в історію під назвою «Побачення з долею», немає перебільшень. Видатний політик добре розумів, що зі здобуттям незалежності людина дуже швидко починає вільно мислити й діяти.
Мені здається, що все це прямо стосується свята, яке сьогодні відзначається в Україні. Стосується не лише її державної незалежності, але й того притаманного українцям духу свободи, який доводиться пильно оберігати та захищати навіть після того, як досягнута політична незалежність, але якась із сусідніх країн фактично не визнає її й зазіхає на неї. Саме такий характер має теперішня боротьба України за свою свободу.
Аби сказати про ту промову Джорджа Буша хоч щось позитивне, додам: того знаменного дня 1991 року він процитував вірш Тараса Шевченка про сутність незалежності, який став пророчим з огляду на те, що відбулося через три тижні.
Ці слова Кобзаря залишаються актуальним для нас і сьогодні:
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Погляди, висловлені автором у цій статті, можуть не поділятися Kyiv Post.