Звільнення 215 захисників Маріуполя, зокрема і 10 іноземних громадян, які перебували в російському полоні, шляхом обміну на Віктора Медведчука і 50 росіян, стало резонансною новиною.
Показовим є контраст реакцій на цю новину – в Україні радіють, в Росії лунає критика, особливо з боку представників партії війни. Цей контраст як діагноз. В Україні і для президента Зеленського, і для абсолютної більшості українців, зокрема для опонентів нинішньої влади, важливою є цінність життя і свободи наших героїв, наших захисників. А для російських шовіністів на першому плані – імперські ідеали і пропагандистські стереотипи. Їх власні військовополоні не надто цікавлять. Навпаки, вони лякають своїх солдатів кримінальним покаранням за «добровільну здачу в полон».
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Звільнення захисників Маріуполя відбулося шляхом обміну на Медведчука, та ще й на фоні рішень російської влади про часткову мобілізацію і організацію псевдореферендумів на окупованих територіях в Україні. Оскільки у нас завжди було достатньо прихильників «теорії зради», то виникає питання: чи не виникнуть і тепер підозри в існуванні таємних планів домовитись з Путіним?
Також будуть, напевно, незадоволені тим, що наших бійців обміняли саме на Медведчука. На їх думку, краще було б показово покарати лідера ОПЗЖ і кума Путіна за державну зраду і надовго запроторити у в’язницю.
Але перша реакція суспільства на звільнення захисників Маріуполя свідчить про майже одностайну підтримку цього обміну. Радість від звільнення наших героїв поки що перемагає «зрадницьку конспірологію» і політичні інстинкти опозиції. Критики проявляться, але мабуть пізніше.
Безумовно, успішне звільнення героїв оборони Маріуполя вплине на зміцнення авторитету президента Володимира Зеленського, керівництва військової розвідки України, всіх, хто брав участь в організації цього обміну. Коли вся ця складна переговорна комбінація тільки починалася, мало хто вірив у її успіх. Трагедія в Оленівці, коли внаслідок російської провокації загинуло декілька десятків полонених азовців, тільки посилила песимістичні настрої. Якщо звільнення захисників Маріуполя і очікували, то тільки після війни, і то не одразу. Але це сталося. Те, що видається нездійсненним, може стати реальністю, якщо над цим наполегливо і цілеспрямовано працювати.
Найбільша інтрига цієї події, яка, власне, і буде провокувати конспірологічні теорії, це питання, чому Путін погодився на цей обмін.
Ось мої припущення з приводу правильної відповіді на це запитання.
Принципова домовленість про такий обмін, судячи з контексту подій, була досягнута ще в червні, коли захисники Маріуполя потрапили в полон. Саме тоді з’явились перші відомості про можливість проведення процедури екстракції (коли полонених звільняють та переміщують на територію нейтральної країни до завершення війни), а також про можливість обміну азовців на Медведчука. Тоді росіяни нібито відкинули цю пропозицію української влади, але зараз є очевидним, що переговори про це продовжувались і врешті-решт дали результат. Величезну, якщо не вирішальну роль у цих переговорах відіграв президент Туреччини Реджеп Ердоган. І для Путіна принципово важливо було виконати особисті домовленості з Ердоганом. Тут щось подібне до історії із укладенням зернової угоди.
Але виконуючи домовленості про обмін захисників Маріуполя Путін, на мій погляд, перш за все надсилає сигнал на Захід. Він хоче продемонструвати, що готовий домовлятися по конкретним питанням, і що з ним взагалі можна мати справу. У нас є занадто багато підстав не довіряти Путіну. Але такі його політичні жести треба брати до уваги. Зокрема, вони свідчать про те, що його не слід сприймати лише як божевільного фанатика, він скоріше авторитарний лідер, який хоче торгуватись і домовлятись. Нарешті треба брати до уваги і особу Медведчука. Якщо в Кремлі погодились на такий обмін, значить Медведчук ще зберігає для них певну цінність. Можливо, це сентименти Путіна щодо свого кума, можливо, ще є ілюзії і розрахунки якось використати Медведчука в подальшій грі в Україні. Точно ми не знаємо, але свою роль у цьому обміні тема путінського кума явно зіграла.
Чи впливатиме Медведчук на українську політику з Росії?
Навряд чи. Вплив Медведчука на українську політику з самого початку був явно перебільшений, що і підтвердили перші місяці війни. А зараз цей вплив майже обнулився. Від Медведчука відвернулися навіть колишні партнери з ОПЗЖ. Навіть для них він зараз надто токсичний. Можливо, з полегшенням тепер зітхне Петро Порошенко. Для нього був ризик, що Медведчук стане свідком проти п’ятого президента України у спільній кримінальній справі. Якісь свідчення проти Порошенка Медведчук, напевно, дав. Але те, що кума Путіна віддали росіянам, опосередковано свідчить, що використання Медведчука проти Порошенка наразі не є пріоритетним для нинішньої української влади.
В Кремлі явно побоювалися, що звільнення азовців буде негативно сприйняте яструбами «партії війни» в Росії. Саме тому вони пішли на цей обмін тільки після оголошення рішень про часткову мобілізацію та проведення псевдореферендумів на окупованих територіях. Це хоча б якоюсь мірою зменшує іміджеві втрати Кремля.
Взагалі вся ця історія яскраво демонструє суперечливість і амбівалентність дій російської влади. Однією рукою російські можновладці педалюють війну, лякають її ескалацією, а іншою надсилають сигнали про готовність домовлятися. Це специфічний політичний стиль Путіна і нинішньої російської влади загалом.
Як на все це буде відповідати Україна?
Конкретні домовленості про обміни полонених, про вирішення певних безпекових і гуманітарних питань є і будуть можливими, а от в принципових питаннях, зокрема про статус нині окупованих територій, жодних компромісів не буде.
