ПОГЛЯД: Тонка співучасть європейців

Президент Володимир Зеленський 20 жовтня звернувся до учасників Франкфуртського книжкового ярмарку. Це дуже розумний хід.

Франкфуртський книжковий ярмарок є найважливішим зібранням видавців у світі. Щороку провідні діячі книговидавничої індустрії збираються та визначають, які наративи та ідеї вони будуть просувати протягом наступних 12 місяців.

Зеленський добре знає свою аудиторію. Він знає, що допомога Заходу необхідна, якщо Україна хоче продовжувати боротьбу з Росією. Він також знає, що серед західних демократій деякі великі європейські держави – головним чином Німеччина, Франція та Італія – є потенційно слабкими ланками в альянсі. Особливо з наближенням зими та стрімким зростанням витрат на енергоносії, коли населення цих країн починає обурюватися через ті жертви, на які їм пропонують піти.

Щоб зміцнити підтримку, Зеленський попросив свою аудиторію європейських інтелектуалів залишатися єдиними у боротьбі за свободу. Але він також скористався нагодою, щоб попередити Європу.

«Давайте будемо відвертими, – сказав Зеленський – у Європі все ще є багато публічних діячів, які закликають до «порозуміння» з Росією та намагаються ігнорувати її терористичну політику… Чому це можливо? Чому це відбувається? Єдина відповідь: брак знань».

Далі він повідомляє про декілька важливих речей, про які європейці можуть не знати. Звичайно, Зеленський говорить дипломатично. Він тонко застерігає європейців не закривати очі на злочини Росії. Він формулює це у вигляді прохання до літературних володарів думок «зробити все можливе, щоб люди дізналися про ці злочини».

На даний момент серед еліти європейської інтелігенції майже немає тих, хто б явно підтримував Путіна. Те, що ви найчастіше чуєте – це скоріше прохолодна критика Росії на кшталт «Я засуджую війну Путіна, але…». За «але» зазвичай йдуть, у кращому випадку, занепокоєння щодо можливої ескалації та заклики розпочати дипломатичний процес, який може призвести до припинення вогню, або, в гіршому випадку, mea culpa щодо небезпек розширення НАТО.

Раніше в жовтні кілька відомих італійських інтелектуалів підписали декларацію на підтримку «можливих переговорів щодо припинення війни». Вона містила шість пунктів: 1) нейтралітет України. Вступ до ЄС – так, але не членство в НАТО. 2) прийняття статус-кво по Криму – тобто нехай він належить Росії. 3) автономія для російськомовних територій Донецької та Луганської областей у складі України згідно з Мінськими угодами, підписаними 2015 року. 4) (це є настільки абсурдно неправдоподібним, що заслуговує на те, щоб його процитувати дослівно та повністю) «Визначення адміністративного статусу інших спірних територій Донбасу для управління цим російсько-українським плавильним котлом, який сформувався в ході історії цих регіонів, і, можливо, створення рівноправного російсько-українського органу для управління природними багатствами цих територій у взаємних інтересах». 5) симетрична деескалація санкцій проти Росії та військова деескалація Росії. І нарешті 6) міжнародний план відбудови України.

Українці, що не дивно, були ошелешені такими пропозиціями. Пункти 1, 2, 3 і 5, окрім того, що вони вже зовсім недоречні в момент, коли Україна нарешті починає відтісняти загарбників – щедро винагородять Росію за її агресію. Пункти 3 і 4 також відображають повне нерозуміння мовної ситуації на сході України та відзеркалюють наративи російської пропаганди. Щоб ще більш образити українців, пункт 6 безхребетно уникає згадки про те, що Росія, напевно, має заплатити за завдану Україні шкоду.

Чесно кажучи, цей «мирний план» піддався різкій критиці в багатьох колах. Але цього недостатньо.

Проблема полягає в тому, що російська пропаганда настільки глибоко проникла в європейський дискурс щодо України, що підозрілі розмови часто поєднуються зі спритною інтелектуальною еквілібристикою, спрямованою або на виправдання притаманного багатьом європейцям захоплення Росією та її культурою, або їхні страхи, або, в деяких випадках, їх малодушну недобросовісність.

Отже, якщо європейці (і решта світу) мають «знати», що відбувається насправді, як закликає Зеленський, тоді важливо зрозуміти, як ці проросійські бачення проявляються в інтелектуальному дискурсі.

Я уникатиму розгляду «пронацистських» наклепів на владу України, оскільки європейці достатньо розумні, щоб усвідомити явну абсурдність подібних звинувачень на адресу уряду, очолюваного демократично обраним євреєм. Навіть росіяни полишили пошуки українських нацистів (тепер вони шукають Сатану).

Насправді підступною темою в Україні вже довгий час є мовне питання. Ви можете зрозуміти це через існування тригерного слова «російськомовний», особливо в контексті, в якому стверджується, що ці бідолахи зазнають дискримінації в Україні. Багато європейців із цілком добрими намірами пропонують Україні стати чимось на кшталт Швейцарії в її лінгвістичному підході, і з цією метою починають проводити недоречні аналогії.

Справа в тому, що мова насправді не є проблемою. Російська мова дійсно протягом століть була мовою східної та південної України. Це тому, що українська мова там неодноразово заборонялась і досі перебуває під загрозою зникнення. Київські уряди один за одним поступово намагалися її у цих регіонах реанімувати. Українські солдати, які зараз відтісняють росіян, переважно російськомовні. Боротьба йде не за мову. Не йдеться також про етнічну приналежність. Є багато етнічних росіян (деякі з них все ще мають російські паспорти), які стали добровольцями і навіть учасниками бойових дій в Україні і роблять багато задля поразки Путіна.

Насправді проблема полягає у виборі політичної системи. Українці категорично відмовляються бути втягнутими в авторитарну мафіозно-олігархічну державу Москви і хочуть рухатися до більш демократичної та ліберальної системи, такої, як у решті Європи. Це дійсно так. Заперечувати або применшувати це означає бути недобросовісним, і Європа має це знати.

Ще одним тригерним словом в Україні є «громадянська війна». Не помиляйтеся, ця війна ніколи б не почалася в 2014 році, якби Росія не ввійшла зі своїми військовими на територію України.

Подібним чином описувати Революцію Гідності на Майдані як «підтриманий США державний переворот» рівносильно конспірологічному маренню людини, яка звинувачує Джорджа Сороса у всіх бідах світу. Чи підтримали уряд і народ США бажання українців відірватися від путінізму? Так. Чи висловлювали вони свою підтримку через дії низки неурядових організацій? Так. Але ця підтримка абсолютно незначна в порівнянні зі ступенем відкритого або прихованого маніпулювання українською політикою з боку Росії протягом багатьох років.

Ще один термін, на який варто звернути увагу – це «проксі-війна». Політичні аналітики люблять перекидатися цим словом, оскільки це робить ситуацію схожою на шахову партію, а це вже потребує навичок цих самих аналітиків, щоб орієнтуватися. Але спочатку потрібно визначити, що мається на увазі під «проксі-війною». Занадто часто цим терміном оперують таким чином, щоб створити враження, що Україна — це безпорадна маріонетка, якою маніпулює велика зла Америка, налаштована проти Росії, яка намагається відновити своє місце на світовій арені. З точки зору України, ніщо не може бути більш недобросовісним, оскільки таке бачення повністю відкидає суб’єктність та самостійність української держави.

Саме українці борються за право визначати свій політичний устрій. Саме вони проливають кров і бачать, як їхні будинки зруйновані, а родини травмовані.

У міру того, як війна триває, кожному, хто досі міг не розуміти, чому жодна із країн-сусідок Росії не хоче бути частиною їхньої політичної системи чи сфери впливу, це стає зрозумілим. Тому що кремлівська система заснована на насильницькому гнобленні – гнобленні людських ідеалів, таких як свобода та верховенство права, які є основою західних політичних систем. Конкретно в українському випадку в основі путінізму лежить утиск і знищення української національної ідентичності – інакше кажучи, геноцид у чистому вигляді.

Цей геноцид відбувається зараз на всій українській території, яка ще контролюється Москвою.

Так що Зеленський правий. Європейці повинні знати: те, що вони зараз бачать поруч, мало не знищило їх самих менше століття тому. Вони повинні знати, що будь-який заклик до припинення вогню зараз є мимовільним співучасництвом у цьому триваючому геноциді.

І будь-яка спроба використати інтелектуальну еквілібристику для виправдання такої співучасті повинна жорстко присікатися.

Погляди, висловлені в статті, належать автору і не обов’язково збігаються з поглядами Kyiv Post.

Оригінал англійською тут