Ще в березні цього року, одразу після початку масштабного російського вторгнення, я писав, що ця війна швидко перетворилася з регіонального конфлікту в глобальне явище, куди втягнуться, по суті, всі основні країни світу.
Війна торкнулася всіх: спричинила суттєві зміни в геополітичних розкладах, в економіках більшості країн, на енергетичних і продовольчих ринках, породила загрозу зростання інфляції і рецесії у глобальній економіці, відновила давні міжрегіональні конфлікти.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Тому розв’язання і закінчення цієї війни також буде глобальним. І хоча ключове значення матиме хід подій на українсько-російському фронті, на полях війни, не можна ігнорувати інтереси та цілі основних світових гравців.
Для України це має особливе значення, оскільки не раз саме несприятлива геополітична кон’юнктура була причиною наших поразок в боротьбі за незалежність. Досить згадати лише Визвольну війну Богдана Хмельницького чи національну революцію 1917-20 рр.
Тому доречно і потрібно проаналізувати як змінюються інтереси і цілі ключових країн, втягнутих у цю війну.
Китай. Спочатку, в лютому 2022 р., керівництво Китаю дало мовчазне добро Путіну на вторгнення. Після провалу бліцкригу позиція Піднебесної почала мінятися. Китай став висловлювати незадоволення триваючою війною. Причини зрозумілі: утруднення в торгівлі, наростаюча рецесія і санкційні обмеження.
Після з’їзду КПК і переобрання Сі Китай взяв курс на завоювання світового лідерства до 2050 р. і на двополярний світ як перехідний етап до цього.
Китай може бути зацікавлений в домовленості з США на тему двополярного світу за принципом “конкуруємо, але не воюємо”, якщо б вдалося розв’язати на свою користь питання приєднання Тайваню. В такому варіанті Росія неминуче програє і стає для переможців геополітичним призом.
Якщо домовленості зі США не буде, можна очікувати зростання градуса напруги, але Китай буде стримувати економічна ситуація всередині країни. Думаю, щодо Росії Китай займе нейтрально-холодну дистанційну позицію, далеку від надій Путіна на стратегічне партнерство.
США. Байден починав з тези про протистояння демократії і автократії як основної проблеми у 21-му сторіччі. Під автократією в першу чергу розумівся Китай. Тому щодо Росії провадилася політика дипломатичного стримування, а Україну готували до партизанської війни у випадку російського нападу.
До осені цілі американців змінилися на досягнення перемоги України у війні і таке загальне послаблення Росії, яке зробить її неспроможною далі воювати будь з ким.
Це правда, що Захід, передусім США, регулює хід цієї війни постачанням Україні військової техніки і боєприпасів. Бо вони виходять з того, що результатом війни має бути відновлення територіальної цілісності України, але також збереження хай послабленої, але цілісної Росії, бажано без Путіна.
Припускаю, що в США є політики, які бачать опції переговорів з Росією за умови її відходу з України і виплату нею компенсацій за збитки з метою зберегти Росію як баланс проти Китаю.
Якщо Росія не погодиться (а за Путіна вона не погодиться), тоді США продовжать виснажувати її: санкціями і збільшенням поставки зброї в Україну.
В цьому випадку зростання воєнної ескалації може, на якомусь етапі, призвести до вступу США разом з деякими країнами у війну на боці України.
Щодо Китаю, думаю, вони були б готові до двополярного світу, якщо б вдалося знайти розв’язку по Тайваню.
Росія. Починала з бліцкригу за три дні, а закінчує переходом до стратегічної оборони, боротьбою на виснаження і пошуком перемир’я на своїх умовах. Путін має за мету зберегти те, що він захопив, втримати особисту владу, не допустити смути в елітах і піднесення національних рухів корінних народів РФ.
Путін не може виконати побажання Сі закрити “українське питання” до саміту G20, не може прийняти пропозицію вийти з України і на сьогодні не може наступати в Україні. Йому залишається лише затягувати військові дії, бажано низької інтенсивності, в надії виснажити Захід і Україну, а самому знайти паузу і накопичити сили для нових наступальних дій.
Проти Росії грають санкції, наростання незадоволення в елітах, успіхи ЗСУ і, головне, наростаюча загроза соціальних бунтів.Стратегічно Росія заграла себе в глухий кут.
ЄС. Під впливом успіхів України на фронті ЄС пережив непросту трансформацію ставлення до Росії, виявився (за невеликим винятком) здатним на консолідацію і в цілому успішно справився з російським енергетичним шантажем. Особливо показовою в цьому плані виявилася зміна позиції Німеччини.
Ставка Путіна на газову і нафтову залежність ЄС, на розкол серед його членів, на зменшення санкцій не спрацювала. Думаю, до більшості країн-членів ЄС на сьогодні стало остаточно ясно, що з такою Росією справи мати не можна і її треба зупиняти.
Велика Британія. Хоча вона переживає урядову турбулентність, це не відобразиться на її стратегічній позиції допомогти Україні виграти війну і завдати воєнної поразки Росії.
Для України надзвичайно важливе значення має ідея воєнно-політичного союзу Британії, Польщі і України, висловлена ще восени минулого року, перед війною.
Я б додав сюди ще країни Балтії, Туреччину та Ізраїль. І тоді виходить англо-саксонське безпекова друга, де Україна відіграватиме роль наріжного каменю (corner stone) в протистоянні з країнами-автократіями і залишками “руського міра”. І ставатиме, таким чином, ключовим елементом безпеки на всьому євроазійському просторі.
Чи такий союз замінить для України НАТО (якщо вступ туди буде відтягнутий в часі) чи він буде інклюзивним доповнення НАТО – цього сьогодні з певністю сказати не можна. Але такий союз точно є в інтересах України.
У зв’язку з цим постає питання про цілі, інтереси і роль таких країн як Туреччина та Ізраїль.
Туреччина безумовно мріє стати лідером тюркомовного світу. Ердогану треба переобратися на наступний термін влітку наступного року. Турки на 45 процентів енергетично залежні від Росії. Тому й обрали роль посередника і миротворця в російсько-українській війні, пробуючи ще й заробити на зерновій угоді і стати газовим хабом.
Проте стратегічно, навіть попри курдську проблему, Туреччина з Україною мають набагато більше спільних інтересів у військово-технічному співробітництві, торгівлі і геополітичному положенні, оскільки обидві на сьогодні є фронтиром протистояння з автократіями. І хоч Туреччина сама не надто демократична держава, але у порівнянні з Іраном, Пакистаном чи Китаєм різниця суттєва. А маневри Росії з «зерновою угодою», яку Туреччина активно лобіювала, лише посилює рух останньої в українському напрямі.
Стосовно Ізраїлю треба мати на увазі його тривалу історію військового співробітництва з Росією, російську допомогу в стримуванні Сирії і її вплив на арабський світ, наявність значної кількості мігрантів з Росії і, відповідно, симпатій до неї в елітах цієї держави. Не забуваймо емоційного впливу на стосунки України та Ізраїлю деяких питань історичної пам’яті наших народів. Ізраїль виживає сам і тому є дуже прагматичною державою. Перехід Ірану на бік Росіі не залишився непоміченим. Тому, думаю, вони підвищать рівень допомоги Україні, просто це буде не публічно.
З ослабленням Росії і втратою нею впливу на арабський світ виникне ситуація, коли Україна зможе запропонувати євреям свої аргументи щодо стратегічної співпраці.
Саудівська Аравія та інші видобувачі нафти і газу. Ці країни не за Україну і не за Росію, вони також проти США і всякого глобалізму. Але війна створила сприятливу цінову кон’юнктуру на енергоносії, то їх позиція в тому, щоб цим скористатися, а заодно і підвищити свій геополітичний статус.
А тепер про інтереси і цілі України. Наше керівництво починало з того, що головне зберегти хоча б частину території, керованість країною і повернутись як мінімум до лінії станом на 23 лютого.
Тому шукалися різні компроміси, вершиною яких стали переговори у Стамбулі в кінці березня.
На сьогодні маємо категоричну позицію неможливості будь-яких переговорів з Путіним, повернення до кордонів 1991 року, репарації за нанесені збитки і притягнення до відповідальності воєнних злочинців з Росії.
Стратегічним інтересам України відповідає майбутній розпад Росії чи її керований територіальний поділ як результат її поразки у війни.
Територіальне переформатування РФ в ідеалі мало б відбутися на основі принципу національного самовизначення корінних народів та принципу територіального самовизначення.
В крайньому разі майбутня Росія мала б територіально “схуднути” за рахунок відпадання національних республік, що виявляться спроможними до власної державності і бути перетвореною в реальну федерацію з парламентською формою правління.
Для відстоювання цих своїх інтересів Україна вже зараз повинна працювати з основними світовими гравцями, що будуть брати участь у формуванні післявоєнного світового порядку і пропонувати їм свої варіанти і моделі післявоєнного устрою світу.
В нас на руках головний козир: Україна відіграє сьогодні вирішальну роль у тому, яким буде світ у 21-му столітті.
