Аналізуючи тему геноциду, ми змушені враховувати плин часу, відсутність відповідного законодавства в ті часи, коли усе відбувалося, слабкість міжнародного права та поки що малоймовірнісь належного покарання.
Необхідно звернутись до Конвенції про геноцид 1948 року – саме тоді було офіційно прийнято Конвенцію Організації Об’єднаних Націй (ООН) про попередження злочину геноциду і покарання за нього – і взяти до уваги правову аксіому про те, що закон не має зворотної дії. Можливо, навіть глибша проблема полягає в тому, що міжнародного права дуже часто не дотримуються, і покарання за це порушникам здебільшого вдається уникнути.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Проте дискусія про геноциди в епоху, яка передувала затвердженню Конвенції 1948 року, не має бути виключно академічною. Мораль, яку часто не враховують в політиці та міждержавних відносинах, насправді аж ніяк не є неактуальною темою.
Голодомор
Щодо Голодомору, намір організувати його зафіксований в листі Йосипа Сталіна до Лазаря Кагановича за серпнь 1932 р., а також в указі про закриття кордонів УРСР і Кубані, прийнятому у січні 1933 р. Щодо Голокосту – в резолюції Ванзейської конференції в січні 1942 року, хоча процес винищення євреїв розпочався задовго до цього.
Розглядаючи геноцид як один із найжахливіших злочинів за версією сучасного Міжнародного кримінального суду, важливо встановити та дослідити три фактори: i) вчинений злочин (corpus delicti); ii) умисел (mens rea); і iii) ідентифікація злочинця.
Третій фактор, мабуть, найлегше встановити у випадку з Голодомором і державою, яка його здійснила. Цілком очевидно, що Голодомор, був організований Сталіним і керівництвом СРСР.
Сучасна Російська Федерація явно й навіть агресивно свого часу висловила претензію на правонаступництво та привілеї СРСР. В усіх структурах ООН Російська Федерація самочинно зайняла місце, яке до того належало СРСР. Можна сказати, що це була певна дипломатично-організаційна агресія, адже перехід до РФ місця СРСР відбувся аж ніяк не у відповідності до Статуту ООН та визначених процедур правонаступництва.
Але тим самим Кремль підтвердив, що це та сама держава, хоча й з іншою назвою. Хоча такі дії Кремля суперечить його власним інтересам (адже Москва цим перейняла усі зобов’язання своєї попередниці), це однак жодним чином не надає легітимності членству РФ в ООН. Тобто факт залишається фактом: Російська Федерація ніколи в законний спосіб не претендувала на членство ні в ООН, ні в її Раді безпеки. Її членство ніколи не було затверджено Генеральною Асамблеєю ООН, і тому сьогодні РФ де-юре не є країною-членом ООН. І що ще важливіше, вона не є постійним членом Ради Безпеки з правом вето.
Моральний осуд
Покарання за міжнародним правом до 1948 року застосовувалось лише по відношенню до німців і Німеччини, і то не щодо геноциду, а щодо воєнних злочинів. Засудження та кримінальне покарання окремих осіб з верхівки гітлерівської Німеччини відбулося на Нюрнберзькому процесі, і німецька держава під тиском міжнародної спільноти взяла на себе зобов'язання щодо фінансової компенсації жертвам нацистського режиму, яка в деяких випадках триває й досі. Навряд чи Російська Федерація коли-небудь погодиться понести покарання в будь-якій формі або на компенсацію.
Однак залишаються моральні міркування щодо необхідності визнання державами або міжнародними організаціями геноциду, вчиненого до прийняття Конвенції. ООН визнала Голокост і визначила особливий день вшанування його пам'яті. Сучасні спадкоємці злочинних держав добровільно на таке, очевидно, не погодяться. Залишається весь інший світ і така організація, як ООН, які мають визнати Голодомор геноцидом.
Для України та українців важливо, щоб якомога більше країн знали про Голодомором і визнали його геноцидом. Це лише моральне засудження, а не належне покарання, але, можливо, це сприятиме запобіганню новим спробам геноциду українського народу, зокрема, таким, як нині триваюча російська агресія.
Конвенція ООН 1948 року має назву «Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього». В реальній політиці сучасної доби цього має бути достатньо. Адже закони покликані не тільки карати, а й перш за все запобігати скоєнню злочинів.
Тому українці як нація повинні вшанувати пам’ять усіх загиблих, а для цього науковці мають продовжити дослідження подій 1932-33 років. Визначення точної кількості жертв є дуже важливим для національної пам’яті та належного вшанування усіх постраждалих, а також для кращого розуміння сьогодення та майбутнього України.
Встановлення точної кількості жертв необхідне не для визнання геноциду згідно з визначенням Конвенції, а для морального визнання та історичної перспективи. Хоча мораль, здається, й не має великого значення в міжнародній політиці, вона є невід'ємною ознакою нас як людських істот.
Погляди, висловлені автором у статті, можуть не поділятись Kyiv Post.
