ПОГЛЯД: Відбудова України – деякі проблеми

Речі, які мене турбують в ході підготовки до реконструкції/відновлення України:

Оскільки ми наближаємося до так давно оголошеної/очікуваної Конференції з відновлення України, яка має відбутися в Лондоні пізніше цього місяця, я не можу не почуватися трохи збентеженим або навіть стурбованим низкою подій – і можливо не тільки я?

По-перше, я просто вражений тим, як швидко розрослась галузь конференцій і семінарів навколо теми відбудови України. Чудово, що є зацікавленість долучатися та думати над цією проблемою, але величезна кількість аналітичних центрів, консультантів тощо, які зараз продають себе як експертів з питань України, її реконструкції (чи обох одночасно), але які, здається, володіють недостатнім історичним досвідом, викликає певне занепокоєння.

Це виглядає як спосіб для декого заробили швидко і не надто напружуючись, і трохи нагадує мені перформанси ЄС TACIS/PHARE [Технічна допомога Співдружності Незалежних Держав / Допомога Польщі та Угорщини для реструктуризації економіки] 1990-х років і підхід до Реконструкція країн Європи (EE), а також колишнього Радянського Союзу після падіння комунізму.

Ми можемо сперечатися щодо ефективності програм TACIS і PHARE, але мій висновок, як людини, яка була там і безпосередньо брала в цьому участь, полягає в тому, що багато західних консалтингових компаній і консультантів отримали левову частку грошей, які мали б піти на реальну допомогу в реформуванні та розвитку цих країн.

Також тоді було занадто багато витрат на бюрократію. Сподіваюся, що у випадку з Україною цього не станеться.

Багато розмов – а де дії?

У нас була конференція з відновлення в Лугано, а тепер буде Лондонська конференція з відновлення. Будемо сподіватися, що тут будуть ухвалені важливі рішення, і це не стане просто черговим дискусійним клубом, де купа політиків і бюрократів проголосять купу красивих слів, не поспішаючи переходити до реальних дій.

По-друге, здається, спостерігається постійне дублювання зусиль і недостатня їх координація, принаймні з боку G7. З боку військових ми маємо Рамштайнський процес, і я думаю, що зараз є потреба в чомусь подібному з боку Заходу, коли йдеться про допомогу в кращій координації та зосередженні зусиль на економічній стороні підтримки України.

Я знаю, що у нас є новий EFF (Механізм розширеного фінансування) МВФ на суму 15,6 мільярдів доларів, але йдеться про макростабільність, а не про післявоєнну реконструкцію.

По-третє, і це пов’язане з другим, я все ще не думаю, що ми маємо рішення щодо інституційного середовища для реконструкції. Я давно наголошую на необхідності наявності єдиного органу, який буде керувати зусиллями з відбудови України, в якому мають на рівних співпрацювати західна та українська сторони. Я також наголошую на необхідності створення окремої структури суверенного добробуту – Агентства з реконструкції та вступу України (яка зрештою долучиться до ЄС), скорочено АУРА.

Були розмови про створення MDB (багатосторонній банк розвитку) – по типу ЄБРР (Європейський банк реконструкції та розвитку) або Світового банку – який виступатиме в ролі координатора, але я не вважаю це доречним, і стверджував це неодноразово – у них неправильно сформована база акціонерів і надто широкі завдання поза Україною. Можливо, ЄС є підходящою для цієї місії організацією, але я думаю, що йому потрібен спеціальний офіс/комісар, щоб керувати зусиллями з відновлення України.

І я думаю, що нам потрібно швидко рухатися до цього, оскільки будь-яка така організація буде ключовим партнером для приватного бізнесу, який планує інвестувати в Україну.

Я справді вважаю, що нам потрібен серйозний діловий/політичний лідер, щоб керувати цими зусиллями – хтось із високим міжнародним авторитетом, довірою та репутацією, хто може очолити цей процес.

Я пригадую блискучу роботу Педді Ешдауна в Боснії та Герцеговині як спеціального представника незабаром після війни там. Можливо, це міг би бути міжнародно визнаний бізнес-лідер – чим зайнятий Річард Бренсон сьогодні? Можливо, Джеймі Дімон потребує нового поля для діяльності?

Або, можливо, Карл Більдт. Або – мені не зовсім приємно це говорити – Марк Карні (я ніколи не був прихильником його перебування на посаді очільника Банку Англії, але він точно має ген зоряного пилу та розуміння ландшафту IFI, що, можливо, допомогло б йому зосередити увагу на потребах відбудови України).

Я міг би сказати ще й про Тоні Блера, але я особисто ніколи не зможу пробачити йому провальну війну в Іраку.

І, будь ласка, будь ласка, тільки не Борис Джонсон. Я знаю, що українці його люблять, але я боюся, що для нього вирішення всіх проблем зведеться до застосування мікрохвильовки. Я справді вважаю, що ця місія потребує трохи більше змісту з точки зору лідерства та довіри. Україні не потрібен цирк.

По-четверте, я все ще не думаю, що західні уряди чітко визначили величезні фінансові ресурси, потрібні для відновлення України та те, хто саме їх оплачуватиме. Зрозуміло, що західні платники податків не надто хочуть платити, тому урядові діячі, як правило, зосереджуються на приватному секторі, боюся, не розуміючи достатньою мірою його механізмів.

Реальність така, що з огляду на безпекові ризики, на складний шлях України у напрямку подолання корупції та встановлення верховенства права, на відсутність доступу України до міжнародних фінансових ринків (через високий борговий тягар) та низькі кредитні рейтинги приватний сектор буде мляво реагувати на заклик долучитись до відбудови України.

Тому я вважаю, що ми маємо знайти альтернативні джерела фінансування – заморожені російські активи та інноваційні схеми фінансування для залучення приватного сектора. Рекапіталізація МБР на 5 мільярдів доларів на рік для відновлення України насправді не вирішує проблеми.

Я б сказав, що якщо у відновленні України планується покладатися лише на приватний сектор, воно не відбудеться так швидко, як би нам хотілось. А можливо не відбудеться взагалі.

Можливо, цього разу прив’язка реконструкції країни до вступу в ЄС спрацює інакше – вона зрештою спрацювала для учасників першого раунду ЕЕ у 2004 році після того, як у Копенгагенській угоді 1994 року була вказана дата вступу (2004 рік) – за іронією долі того самого року, що й Будапештський меморандум.

Копенгагенська угода = добре; Будапештський меморандум = погано.

Я подумав, що хтось нарешті повинен сказати вищезазначене, тому я це зробив.

Передруковано з блогу @tashecon. Дивіться оригінал тут.

Погляди, висловленні автором у цій статті, можуть не поділятись Kyiv Post.