Впродовж кількох днів травня 2023 року Росія методично наносила ракетні удари по цивільним об’єктам України. В Умані росіяни вбили разом з дорослими й дітей, єдиною провиною яких перед «Росією, яка встає з колін» було те, що вони мирно спали у своїх домівках разом з батьками. А 23 людини в Херсонському супермаркеті було вбито (і більше 50 поранено) російською армією просто тому, що російські військові навели зброю на цей об’єкт. Певно, заради залякування і деморалізації місцевого населення. Спалений росіянами великий склад Українського Червоного Хреста з гуманітарною допомогою площею в 1000 кв. м на Одещині був, ймовірно, знищений в «профілактичних» цілях – «чтобы знали, с кем имеют дело».
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Уявляєте, скільки ліків, одягу, генераторів і продуктів харчування російські військові знищили одним ударом? Серія цих «военных побед» супроводжується звичною риторикою Путіна, в якій напад – це оборона, вбивство – це доблесть, руйнування – це розвиток. І це справді схоже на зомбі-апокаліпсис з якогось фільму жахів.
Використання РФ міжконтинентальної зброї є ознакою ескалації
Санкт-Петербург, 90-ті роки.
ФСБ не одразу підставило Єльцину свого «орла». Система відпрацьовувала методику тіньового контролю публічних політиків і перехоплення у них влади значно раніше. Адже спочатку у Бориса Єльцина був «свій» Коржаков. У мера Санкт-Петербурга Анатолія Собчака з’явився «свій» Путін. Молодий, малопомітний, блідий і невиразний. У незграбному, завеликому костюмі в стилі бандитських дев’яностих. Путін не лише носив портфель Собчака. Він був «смотрящім» від КГБ за мером-«демократом». Й реалізовував корупційні схеми на тлі загального безладу й економічної катастрофи.
На початку 90-х «друга столиця» Росії була на межі банкрутства й голоду. Полиці продуктових магазинів були порожніми. Місто потребувало «рятівника», який мав «розрулити» катастрофу, що насувалась. Тоді керівник департаменту мерії Санкт-Петербурга Владімір Путін організував бартерні схеми вивезення стратегічної сировини, зокрема – нафти, рідкоземельних металів, лісу й бавовни за кордон. В обмін на продукти харчування. Все це вивозили (списували) ешелонами і кораблями в обсягах, які збивали з пантелику навіть митників. Так у своєму листі до мерії Санкт- Петербурга тодішній керівник Пітерської митниці Степанов сигналізував, що видані чиновником мерії Путіним документи «на вивезення деревини в 750 тисяч кубів лісу сильно завищені й становлять річний обсяг переробки всього Ленінградського лісового порту».
Тобто Путін та товариші (які згодом стануть його командою у вищих ешелонах влади й відомими олігархами) «рубали ліс» так, що аж гай шумів. На сотні мільйонів доларів.
Але продуктів харчування місто так і не дочекалось. Куди поділись ці ресурси на сотні мільйонів доларів? Певно, «потонули» в кишенях організаторів цієї бартерної схеми. Цьому епізоду з життя майбутнього диктатора Росії присвятив документальне розслідування режисер Валерій Балаян у фільмі «Who is mister Putin?».
Як Путін прийшов до влади. «Тихий переворот» спецслужб в Росії
Його здійснили спецслужби РФ наприкінці 1999 року. Коли змучений алкоголем і хворобами президент Єльцин представив свого наступника. Ним став колишній директор ФСБ і діючий тоді прем’єр Владімір Путін. Якому потрібно було легітимізувати себе у якості повноправного очільника Росії на наступних виборах. І тоді в РФ почали злітати в повітря житлові будинки.
Підриви будинків в Росії
Тим часом в самій Росії ображені чекісти з КГБ відновлювали звичні методи роботи з власним народом, застосовуючи терор, страх і залякування. Підриви житлових будинків в Росії напередодні президентської кампанії, якою Путін завершив процес захоплення влади в Росії реваншистами, мали відновити у росіян інстинктивне прагнення «сильної руки», щоб було «как при Сталине». І це спрацювало.
Російська влада тоді списала вибухи будинків на «чеченський слід». Без вагомих доказів – як і в нещодавній історії з безпілотниками над Кремлем, коли без суду і слідства, без демонстрації уламків і хоча б видимості «процесу» у всьому негайно звинуватили Україну, а російські високопосадові-нацисти Дмітрій Мєдвєдєв і Дмітрій Рогозін закликали вбити президента Зеленського і застосувати тактичну ядерну зброю проти України. Методи російських чекістів, варто відзначити, залишаються незмінними.
Та повернімося до «чеченського сліду». Це стало причиною нової атаки на Чеченську республіку Ічкерія, яка увійшла в історію під назвою «друга чеченська війна». Варто нагадати, що автор книги «ФСБ підриває Росію», у якій було зібрано свідчення і документи про причетність російських спецслужб до підриву будинків, Юрій Фельштинський змушений був тікати у США, рятуючи своє життя, а колишнього офіцера ФСБ Олександра Литвиненка таки дістали і отруїли радіоактивним полонієм вже в Лондоні. При цьому вбивця Литвиненка (згідно висновків британських слідчих та вердикту ЄСПЛ) офіцер управління охорони РФ і колишній агент КГБ Андрєй Луговой, який на території Британії діяв як агент РФ, став сенатором Російської Держдуми й, звісно, недосяжним для британського правосуддя.
Адже «Росія своїх не здає». Як відомо, Вищий суд Лондона визнав причетними до вбивства Олександра Литвиненка президента РФ Владіміра Путіна й тодішнього керівника ФСБ Ніколая Патрушева. Того самого Патрушева, який нині очолює Раду Безпеки РФ і є одним із тих керівників Росії, які ініціювали й готували вторгнення в Україну.
Війна Росії проти України. Підготовчий період
Диктатор Путін присвятив своє життя війні Росії проти України. Він почав готувати свою країну до цієї війни задовго до 24 лютого 2022 року. Початкова фаза війни відбувалась у латентній формі. Росія оголошувала Україні одна за одною торговельні війни, перекривала газові вентилі, намагаючись зламати Україну під час зимових холодів, інкорпорувала в українську владу власних агентів і олігархів, корумпувала жадібну до грошей українську верхівку та створених нею «українських» олігархів й скуповувала стратегічні підприємства, аби потім довести їх до банкрутувати і знищити. Наприклад, систему українських НПЗ.
Всі ці заходи мали, за планом Путіна, маргіналізувати й зруйнувати українську державність й відновити російський протекторат. Росія ще потребувала часу для модернізації своєї армії на зароблені нафто й газо-долари, тож «гаряча» війна була лише питанням часу.
Війна Росії проти України. Гаряча фаза
Росія почала її у 2014 році. Перейшовши в 2022-му, за наказом Путіна, до масштабного вторгнення, яке російський диктатор назвав «специальной военной операцией». Під час якої росіяни почали застосовувати відпрацьовані в Сирії методи війни, знищуючи цивільну інфраструктуру й цілі міста.
Ви запитуєте себе, навіщо російська армія б’є по житлових будинках в Україні ракетами і дронами і знищує цілі міста в радіусі дії російської артилерії, ще й поливаючи їх білим фосфором, як, наприклад, Бахмут, Мар’їнку, Авдіївку? Це та ж сама методика КГБ, яку на вищий рівень державної політики вивів не хто інший, як офіцер ФСБ, а нині – президент Росії Володимир Путін.
З метою залякати людей і примусити їх виконувати виписаний у Кремлі й на Луб’янці сценарій. Цей план озвучив сам російський диктатор, який, ніби знущаючись з українців, промовив: «Нравится не нравится, терпи моя красавица». Погодьтеся, типова фраза і спосіб мислення насильника, який силою хоче взяти те і тих, хто йому не підкорюється. Взяти силою або вбити. Війна, яка стала для Путіна сакральною, сенсом його життя і його підсумком, триває досі. Вже вдвічі довше, аніж 2-Світова. В Україні вже виросли діти, які народились тоді, коли Путін наказав захопити Крим, Донецьк і Луганськ.
Як багато людей в самій Росії тоді, наприкінці 90-х років розуміли, що до влади приходить не лише Владімір Путін. А ціла армія таємних спецслужб Росії, які розпалять до максимуму ненависть до України силами і засобами кремлівської пропаганди й поведуть Росію до руйнівної війни, вбиваючи не лише українців, а й власні народи, яких роками нацькували і яким видали дозвіл на вбивства й знищення чужої для них країни? Хто думав, що цей блідий й невиразний персонаж стане диктатором й відкриє скриню Пандори, у якій війна, вбивства, окупація територій інших країн будуть проголошені «священним обов’язком» російського народу?
Чи здогадувались тоді люди, що ця людина, яка виринула із середовища російської спецслужби, пройде шлях від рядового агента в Німеччині, організатора корупційних схем в Санкт Петербурзі, які ФСБ провертало під «дахом» російського псевдо-демократа Анатолія Собчака, до воєнного злочинця і викрадача дітей? І чи думають зараз в Росії про те, яку відповідальність в історичному контексті має понести народ, який приводить до влади таких лідерів і десятиліттями толерує створений ними режим? Судячи з рівня підтримки росіянами війни проти України, масове прозріння у них ще не почалось.
